Вже й пригадати – не пригадаю, чи була ця історія давно, а чи не дуже. Подейкують, що все трапилося 9 червня (за Новим стилем) 2018 року. Відомо, що 48 юних шукачів пригод та їхні неймовірні наставники Богдан Володимирович Максимець, Роксолана Олегівна Павелко, Сергій Мирославович Сидорів, Наталія В’ячеславівна Савчин, Оксана Миколаївна Сидорук, Наталія Ігорівна Копцюх, Оксана Василівна Сорока, Тетяна Ігорівна Стамбульська твердо вирішили – варто зробити щось незабутнє.
Був погожий день і скидалося на те, що доля, будучи самостійною ґаздинею, всіма способами сприяла прийдешньому. Сонце нещадно шкварило, а дощова хмара (бідолаха, певно, впала у депресію) забилася у недоступний, нікому не відомий віддалений закуток і навіть носа не висувала на світ Божий. Рішення прийнято і оскарженню не підлягає – треба йти! Куди? Яснісіньке діло, що на здибанку з пригодами.
Магія Карпат огорнула мандрівників та із розпростертими обіймами ласкаво заманювала до себе. Таємничий голос раз-у-раз шепотів, вливаючи веселі трелі у шум грайливого вітерця: «Ну ж бо, прямуймо і не зупиняймося!»
Подорожуючі з усіма манатками та ентузіазмом на додачу потрапили в казку! Чого тільки варте озеро Несамовите, назва якого мовить сама за себе? А тут же містика блукає без перерв та вихідних! Ніхто з гуцулів не купається в озері, хоча глибина його не перевищує 1,5 метра. Люди не ловлять рибу, бо її немає. Говорять, що душі вбивць, потопельників та самогубців мешкають в Несамовитому. Не можна жбурляти у нього каміння, бо з води вискочить вершник на норовливому коні. Під копитами стане викрешуватися скеля й перетворюватиметься на лід. Хапають його злі душі, збирають у торби та розлітаються у вигляді чорних хмар над горами, де й випускають град.
А куди ж далі потягла невидима сила туристів? На гору Шпиці (1863 м) – красуню Чорногірського хребта. Дружній гурт знав – буде важкувато! Але кого це зупиняє? Відчайдухів, хоч греблю гати! Карпати повністю поглинають і навіть не дають оговтатися хоча б на мінімальну хвильку.
Мандрівнички довго-предовго блукали незвіданими місцинами. Ноги то ніжно лоскотали дзвіночки та соковита трава, то огортала обридлива багнюка, то освіжав морозяний сніг. Ну хіба не диво? Здається, ніби ще кілька хвилин тому тупцювали посеред буяння зелені, а вже за декілька метрів занурилися в снігові забави. Робити прикраси на щастя з кореня папороті та червоної рути, балакати з друзями, сидячи під ялинкою та дожовуючи ще вдома спакований бутерброд, з’їжджати зі снігових гірок, коли навколо нестерпна спека, отримувати задоволення від кожної краплинки прохолодної гірської води, а дорогою додому дрімати на плечі в автобусного сусіда, розділивши з ним навушники на двох – це надто важко описати, але так приємно згадувати. Чи то насправді, а чи ні, але не обійшлося без міфічних карпатських істот. Чи, бува, це не Чугайстер допомагав знаходити правильну стежку, коли виникали сумніви? Чи не красуні-русалки відлякували дивними звуками від озера, в якому тільки деякі спромоглися вмочити ноги? Чи не дивні мавки розчісували коси смерекам та соснам, перешіптуючись між собою? Чи не підступний Лісовик обплів зеленим мохом могутнє гілляччя? Таємниця, вкрита мрякою та схована десь у дерев’яному обійсті сивочолого дідуся-гуцула. Ось і казочці кінець, хто дочитав до кінця – мо-ло-дець!
Підготувала студентка другого курсу спеціальності «Право» Анастасія Гуляй
Фотограф – студентка третього курсу спеціальності «Початкова освіта» Василина Парцей
